top of page

Ілюстрована історія України від найдавніших часів до сучасності. Розділ 14. Україна – Прабатьківщина

Ця стаття є продовженням серії публікацій із книги ванкуверського автора О.Ковалевського “Ілюстрована історія України від найдавніших часів до сучасності”. Попередні розділи дивіться тут.

•••

Олександр Ковалевський (Ванкувер)

Розділ 14. Україна – Прабатьківщина слов’ян

Частина перша

Походження сучасних слов’янських народів

У попередніх розділах ми уже розповідали про те, що етнічна карта Європи півтори-дві тисячі років тому докорінним чином відрізнялася від тієї, якою вона є нині. Сучасний її варіант є результатом безпрецедентної боротьби за життєвий простір, яка тривалий час точилася між різними племенами та народами, у першу чергу – між слов’янами та германцями…

…Отож, з питанням первісного заселення Європи тепер уже все зрозуміло – першими власниками європейських просторів були слов’янські племена. І саме вони були головними гравцями у тогочасному політичному житті. Пригадаймо Мавро Орбіні, який колись стверджував, що “Слов’янський народ завоював зброєю своєю майже усі народи у Всесвіті… Ні один інший народ… не був у приклад народу слов’янському”…

…Подобається це комусь, чи ні, але ми стверджуємо, що територія Оріяни-України є вибраним місцем на Землі. І народ, який ці землі населяв, теж мав особливу світову місію. Саме Україну переселенці з загиблої Гіпербореї обрали своєю другою Батьківщиною. Наші землі, освячені присутністю гіперборейців-аріїв, стали потужним енергетичним центром, який відіграв вирішальну роль у світовій історії.

З часом на українських просторах сформується могутній давній арійський етнос, основу якого становитимуть нащадки легендарних переселенців з Північного Полюсу. Вони ж і створять на землях України другу Гіперборею, сáму першу земну цивілізацію – Трипілля-Аратту.

Але роль аріїв не обмежувалася лише цим – завдання, поставлені Богами, були значно грандіознішими. Потрібно було творити цивілізацію у масштабах усієї планети, а не лише її локальний варіант у межах України. І покотяться з українських територій хвилі колоністів-аріїв, несучи у навколишній дикий світ знання та культуру.

Процес запліднення земних просторів цивілізованістю став постійним. На вимогу Вищих Сил з Трипілля-Аратти періодично виплескувались все нові й нові міграційні хвилі. І кожна з них, розливаючись світом, приводила до радикальної зміни земної історії. Так було за часів Другого Великого переселення, коли праукраїнці започаткували створення перших земних цивілізацій уже поза межами України – у Межиріччі (Шумер), Єгипті, Лівії, Греції, Італії, Туреччині (Троя і Каппадокія), Сирії (Фінікія), в Індії (Ар’я-Варта), Китаї тощо…

…Подібну цивілізаційну місію жителі Праукраїни виконували й під час Третього Великого переселення народів у часи Богдана Гатила і у наступні після нього століття. Цей міграційний рух також докорінним чином змінив історію Європи – вихідці з Великої Скіфії стали володарями континенту. Велетенське праукраїнське море завирувало на європейських просторах, започаткувавши черговий етап світової історії. Мігранти з українських земель освоювали нові території. По усій Європі почали виникати українські держави, які нині прийнято називати слов’янськими.

…Одні учені вважають, що термін “слов’яни” народився, як самоназва народів, які уміють розумно і ясно висловлювати свої думки, тобто – добре володіють “словом”. (А дехто тут-же у патріотичному запалі виводить назву німців від слова “німі”. Що, звичайно ж, нічого, окрім сміху викликати не може). Інші історики назву “слов’яни” пов’язують із словом “слава”, з огляду на величезні подвиги та досягнення, здійснені слов’янськими народами. Ще хтось вважає, що термін “слов’яни” взагалі є ганебним, позаяк, нібито, походить від німецького слова “sklave“, яке перекладається, як “раб” (це, певно, німці нам так віддячили за “німих”).

Але нас у даному випадку менше усього цікавить походження назви “слов’яни”. Проблема в іншому: це слово, якого б походження воно не було, не зовсім правдиво відображає історичні реалії. Це й викликає нашу незгоду. Чому їх називають слов’янами? Невже ці народи походять з якоїсь спільної міфічної Слов’янії, яка знаходиться невідомо де? Чи, можливо, території, які вони нині заселяють, є їхньою первинною Батьківщиною? Але якщо це їхні споконвічні землі на яких вони живуть уже тисячоліттями, то звідки ж тоді уся ця етно-культурна схожість слов’янських народів, які знаходяться за тисячі кілометрів один від одного? Звідки подібність у піснях, мові, національному одязі, звичаях, традиціях та менталітеті? Невже це звичайний збіг обставин?…

…Усі слов’янські народи, які нині розселені по різних кутках європейського континенту, у давнину мали спільну Прабатьківщину, на якій вони разом проживали багато тисяч років. І цією їхньою первинною материнською землею була наша Україна!

Сáме простори Великої Скіфії стали Матір’ю Слов’янства. Саме тут зародилися і беруть свій початок народи, які тепер гордо величають себе чехами, поляками, сербами, хорватами, словаками чи білорусами. Це нині вони претендують бути оригінальними, самобутніми та осібними. А колись їхні предки проживали на українських землях, розмовляли давньоукраїнською мовою, дотримувались наших традицій, звичаїв та вірувань. Тобто, усі теперішні так звані слов’яни колись були праукраїнцями! І навіть наш ідеологічний супротивник московський історик В.О.Ключевський у своїй праці “Про російську історію” мимоволі обмовився: “Була одна мова слов’янська – слов’яни дунайські, підкорені угорцями, морава, чехи, ляхи і поляни – Русь”. А Русь, як відомо – це Україна!

І у цьому сенсі визначення “слов’яни” є хибним. Усе якраз навпаки: для означення народів, які тепер називаються слов’янськими, повинен використовуватися зовсім інший термін – “праукраїнці”. А хто не згідний, нехай задасться простим запитанням: як повинні називатися народи, які мають спільне арійське коріння, близько десяти тисяч років разом проживали на землях нинішньої України, спільно творили її історію, і лише останню тисячу років живуть порізно, десь по європейських просторах? Невже слов’янами?

З часом вони дійсно стали дещо різними – праукраїнці, які продовжували жити в Україні, та їхні кровні родичі, які в епоху Третього Великого переселення покинули рідну землю. Розходячись світом, мігранти освоювали європейські простори і засновували свої держави. З роками ці вихідці з України сформували свій особистий шлях розвитку, створили власну історію. Час, а разом з ним осібне життя і особливості побуту, усе далі й далі культурно і ментально віддаляли переселенців від тих їхніх співплемінників, які залишилися на території Праукраїни.

Але ця різниця є надто несуттєвою, адже нас розділяють у часі усього дванадцять-чотирнадцять століть. Погляньте на подібність у культурі, звичаях, традиціях, віруваннях, національному одязі між нинішніми європейськими слов’янами та сучасними українцями. Вона існує саме тому, що у нас спільне етнічне коріння. І подібність у мовах (усі слов’янські мови у тій чи іншій мірі дуже схожі на українську) також підтверджують думку про спільність походження.

Хочемо лише наголосити: оскільки, усі слов’янські народи вийшли з території України, отже – не ми, а вони є похідними від нашої культури, звичаїв та мови. І, ведучи мову про подібність, потрібно говорити саме про їхню схожість на нас, а не навпаки. (Не українська мова схожа на сербську, а сербська на українську. Не українські народні пісні подібні до польських, а польські мають українське коріння. Не українське національне вбрання має елементи болгарського, а навпаки і т.д.).

Тим не менше, не бажаючи нікого образити, ми не будемо називати європейських слов’ян нашими “молодшими братами”. Але заради справедливості усе ж скажемо, що усі вони є лише етнічними гілками, які колись відгалузилися від давнього могутнього стовбуру українсько-арійського етносу, який зародився і тисячоліттями проживав на землях України. Отож, усі ми є кровно близькими братніми народами.

Але не лише європейські слов’яни є вихідцями з наших земель. Навіть Балтські племена (летто-литовські), перш ніж заселити узбережжя Балтійського моря, також тривалий час проживали на українських територіях. Тож не дивно, що прибалти і українці теж мають багато спільних рис у культурі, звичаях, елементах народного вбрання. А у сучасній литовській мові є багато українських слів…

…Говорячи про історію України в епоху ІІІ-Х століть нової ери, ми повинні підняти ще одну, надзвичайно важливу тему, яка також чомусь випала з поля зору дослідників. Це питання розселення праукраїнців у зазначену епоху.

Імперська історіографія уже давно усіх переконала у тому, що українці, як нація, існують лише з 15-16 століття. Ця брехлива теза одним махом відсікла від української історії усе, що було до того. У результаті кілька тисяч років нашого минулого виявилися забутими, або вкраденими. Ці славні тисячоліття стали надбанням інших народів.

Але на цьому історичне злодійство не закінчилося. Так само штучно було обмежено й територію проживання праукраїнців. Нам залишили лише землі сучасної української держави. Наслідком такої постановки питання стало те, що поза історичним аналізом залишилися велетенські простори, які у свій час також були колонізовані праукраїнцями. Наша минувшина знову виявилася обікраденою і спрощеною, з неї було викинуто усе, що стосується Центральної та Північно-Східної Європи. І це у той час, коли ніхто інший, як саме праукраїнці написали перші сторінки історії багатьох європейських держав. Так наше минуле знову стало надбанням та об’єктом гордості інших країн – Чехії, Польщі, Угорщини, Румунії чи тієї ж Московії.

Тому важливо заявити, що землі, на яких проживали давньоукраїнські племена в ІІІ-Х століттях нової ери, за площею були майже втричі (!) більші за територію сучасної України! Наші предки частково, або повністю заселяли простори 14-ти (!) теперішніх держав! Праукраїнці жили на території сучасної України, Білорусі, Західної і Північно-Східної Московії, Естонії, Литви, Латвії, Молдови, Польщі, Румунії, Чехії, Угорщини, Словаччини, Австрії та Німеччини!

Там і нині проживає велика кількість етнічних українців. Тому давню історію таких земель, як Холмщина, Підляшшя, Лемківщина, Надсяння, Добруджа, Пряшівщина, Лугош, Південна Буковина, Марморощина, Берестейщина, Паннонія, Біла Хорватія, Волоська Моравія, Волощина, Надбужанщина, Новгородщина, Воронежчина ми повинні розглядати у контексті сáме української історії. Тому, що там жили наші предки! І не просто жили, а творили: засновували держави, будували міста, розвивали культуру, залишали після себе тисячі українських топонімів!…

…Нам конче потрібно позбавитись комплексу меншовартісності, відійти від дурних стереотипів й чітко усвідомити, що українці – не є одним із непримітних європейських народів, який тихо і мирно проживає на локальних землях у межах сучасної України. І що ми не є чиїмись там “молодшими братами”. Ми повинні зрозуміти, що українці є прямими нащадками могутнього і давнього арійського суперетносу, який тисячоліттями заселяв не лише наші нинішні землі, але й велетенські європейські простори і успішно творив там світову історію.

Територія України була центром, серцевиною Великої Арійської етноімперії, її духовно-енергетичним центром і акумулятором нових ідей та звершень. А перечисленні вище землі, які тепер є частиною держав наших нинішніх слов’янських сусідів, у той час були лише периферійними володіннями праукраїнців. Або ж були колонізовані нами у результаті загарбницьких воєн.

Нікого не повинен дивувати або ж шокувати той факт, що майже 20 відсотків європейських територій є причетними до української минувшини – ми повинні ширше дивитися на свою власну історію. І не боятися відвойовувати (принаймні на ідеологічному рівні) те, що у нас було безсоромно відібрано!

Нам потрібно повернути назад вкрадену нашими спритними східними та західними сусідами історію українського народу! І на цій основі відроджувати самоповагу і гордість за своє минуле. Згадаймо москвина Петра Столипіна, котрий колись сказав жорстокі у своїй неприхованій прямолінійності, але правдиві слова: “Народ, який не має національної самосвідомості, – є гній, на якому виростають інші народи”. Отож, досить уже годувати кармічною енергетикою та забезпечувати історичною величчю інші народи. Кожному своє: нехай вони віднаходять в історії та беруть те, що належить їм. А ми заберемо наше – давно уже прийшов час повертатись до першовитоків.

А є ще й інший, не менш геніальний вислів: “Хто володіє інформацією – той володіє світом”. Отож, тільки так, – відвоювавши український інформаційний простір, вибудувавши Українську Національну Доктрину, ми вийдемо на шлях Національного Ренесансу. І лише тоді знову станемо згуртованою та гордою українською нацією, а не хохлами-малоросами – такими собі безликими жителями якоїсь абстрактної території, званої Україною, і чиїмись вічними “молодшими братами”.

Частина друга

Витоки і шляхи переселення українських племен

Щоб володіти значними європейськими територіями, потрібно було мати не лише велику економічну та військову потугу, але й достатню кількість робочих та військових людей. Тому цілком зрозуміло, що праукраїнці складалися з великої кількості племен. Загалом їх було понад сотню. А чисельність населення становила кілька мільйонів чоловік. Деякі з племен, будучи надто малими, не мали у тогочасному політичному житті жодної ваги. Вони мусили задовольнятися роллю чийогось сателіта і сплачувати данину сильнішим. Або ж непомітно і тихо господарити десь у забутій Богом глушині, посеред непрохідних лісових хащ та боліт.

Інші ж племена, будучи чисельними та надміру войовничими, навпаки, прагнули до першості і хотіли домінувати над іншими. Тому ворожнеча та війни були не рідким явищем. Найчастіше не могли поділити якихось територій (орних земель, пасовиськ, лісових угідь, родовищ), або ж хотіли контролювати торгівельні шляхи.

Поступово у цій боротьбі відбувся переділ земель і перерозподіл сфер економіко-політичного впливу. З’явилися племена-лідери, які мали усі атрибути державної влади і володіли значними територіями України.

Поляни є одним із найбільш відомих українських племен епохи 6-9 століть. І завдячувати цьому вони повинні Нестору-літописцю (1055-1113 р.р.), який у “Повісті минулих років” дуже гарно їх охарактеризував, написавши, що “…поляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний. І поштивість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх… велику пошану мали. І весільний звичай мали вони: молодий не ходив по наречену, а приводили її ввечері, а назавтра приносили для її родини те, що за неї давали”.

Натомість усі інші племена у “Повісті минулих років” зображено дикими та не культурними. Вони, нібито, “…жили подібно до звірів, жили по-скотськи…”. Цілком зрозуміло, що великий літописець ніколи не писав подібні речі. А той варіант “Повісті…”, який ми зараз читаємо, є результатом свідомої фальсифікації, вчиненої московськими істориками. Про що ми ще будемо говорити у наших наступних розділах.

Археологія свідчить, що в епоху 6-9 століть поляни були звичайним українським племенем, достатньо культурним та в міру економічно розвиненим. Заселяли вони територію між річками Тетерів, Дніпро, Рось та Ірпінь. Початково їхні володіння простягалися лише на якихось 50-100 кілометрів довкола Києва. Це менше, ніж теперішня Київська область. Пізніше Київ буде політичною столицею держави, яку арабські автори називатимуть Куявія. А ще за якийсь час, у кінці 9 століття, землі полян стануть центром нової могутньої держави – Київська імперія.

Займались поляни землеробством, тваринництвом та ремеслами. Полюбляли й різноманітні промисли, зокрема, бортництво (бджолярство). Не забували й про полювання та рибальство. І, звичайно ж, торгували. До того ж, досить успішно – під час розкопок археологами було знайдено багато іноземних монет, зокрема, арабських. А також безліч речей, які були виготовлені у Європі, Азії, країнах Сходу.

Українські поляни є також предками поляків. Але це тема наших наступних розділів, у яких ми про це поговоримо детальніше.

Іншим великим народом українського кореня були уличі. У період 6-9 століть вони заселяли простори пониззя Дніпра від річки Рось і аж до Чорного моря. Це навіть було не плем’я, а досить великий союз племен. Свідченням їхньої могутності є той факт, що уличі володіли територіями більшими, ніж будь-хто з українських племен. А столицею цієї держави було місто Пересічень.

Уличі мали досить розвинену економіку, на їхніх землях знаходилося понад 300 (!) міст. (Факт неможливий не лише для Московії, але й для нині гордої Західної Європи). Враховуючи близькість степу і постійну загрозу з боку кочових племен, городища надійно захищалися за допомогою високих земляних валів та глибоких ровів. Інколи міста мали декілька рядів захисних споруд. Займались уличі землеробством, тваринництвом та ремеслами. Успішно торгували.

У 10 столітті розпочинається запекла боротьба між уличами і Києвом, який у цей період стрімко набирав могутності. Війна тривала досить довго, доки у 940 році воєвода Свенельд не захопив столицю Пересічень. А у 942 році держава уличів остаточно увійшла до складу Київської імперії. Після цього більшість уличів, тиснуті зі сходу печенігами, мігрували у Межиріччя Південного Бугу й Дністра, ставши сусідами іншого українського племені – тиверців.

Тривалий час точаться суперечки учених відносно того, де знаходилася столиця держави уличів Пересічень. У східній лівобережній частині міста Дніпропетровська, там, де річка Самара впадає у Дніпро, є великий острів (тепер півострів) Чапля. Тут учені відкрили давнє городище уличів. Місце його знаходження (острів був чудовим захистом від ворогів), характер забудови (потужні оборонні споруди), розміри городища (могло проживати кілька десятків тисяч людей) і активне економічне життя у місті (залишки майстерень, господарських будівель) говорять на користь того, що це міг бути Пересічень. Але це питання ще залишається відкритим.

Ще одне українське плем’я – тиверці – заселяло простори між Дністром, Прутом та Дунаєм аж до Чорного моря. Їхньою столицею було місто Білгород-Дністровський. Арабський історик і мандрівник Аль-Масуді, описуючи Чорне море і його насельців, сказав, що “…ніхто, окрім русів не плаває по ньому, і вони живуть на одному із його берегів…”. Очевидно, під русами автор мав на увазі тиверців. А свою назву це плем’я, найбільш імовірніше, отримало від грецького найменування Дністра – Тірас.

Основним заняттям було землеробство та тваринництво. Теплий м’який клімат сприяв розвитку городництва і садівництва. Вирощували різноманітні овочі та фрукти, у тому числі й виноград,  з якого продукували чудові вина. Великі річки й близькість до моря робили тиверців гарними рибалками та мореплавцями. Цей же фактор (річки і море) сприяв розвитку торгівлі, яка у них була на висоті.

Проживали тиверці у селищах і великих городищах. Близькість степу змушувала городян будувати довкола своїх міст десятиметрові земляні вали та викопувати рови, глибиною 5-7 метрів. Дослідження давніх городищ Алчедар, Екімауц, Царівка та Рудь (тепер територія Молдови) дали змогу встановити, що тиверці були чудовими майстрами. Вони уміли виготовляти тканини, обробляти шкіри, плавити метали, виготовляти меблі, посуд, зброю, ювелірні прикраси, кінську упряж.

Також археологами було знайдено велику кількість предметів, які свідчать про широкі торгові зв’язки тиверців. Тут були речі, виготовлені на Київщині, Прикарпатті, Волині, Закавказзі, Середній Азії, Візантії, Західній Європі.

Тиверці відігравали досить значну роль і у тогочасному політичному житті. Їхня присутність була помічена у багатьох загарбницьких військових походах (зокрема, вони воювали проти Візантії). Але у середині 10 століття тиверці вимушені будуть визнати над собою зверхність Києва.

Після розпаду Київської імперії у 12 столітті значна частина тиверців під натиском печенігів і половців відійде північніше, де розселиться посеред інших українських племен. Ті ж, які залишаться, змішаються з напівкочовими племенами романського кореня, давши, таким чином, початок молдовському народові. Попри подальшу романізацію, яку з часом зазнають тиверці, їхній етно-культурний вплив на розвиток даного регіону буде настільки значним, що залишить помітний слід у звичаях, мові та побуті молдаван.

Розселення українських племен у 7-10 століттях нової ери


Деревляни. Це давньоукраїнське плем’я проживало на великій території, яка простяглась між річками Прип’ять, Здвиж, Тетерів, Дніпро Случ і Горинь. Тобто, їхньою рідною землею були простори сучасного українського Полісся. Головне місто деревлян – Іскоростень (сьогоднішній Коростень, Житомирської області).

Це плем’я також попало у немилість у московських фальсифікаторів, які від імені Нестора-літописця заявили, що “…деревляни жили подібно до звірів, жили по-скотськи: і убивали вони один одного, і їли усе нечисте, і весіль у них не було, а викрадали вони дівчат коло води”. Але така характеристика не відповідає дійсності. Насправді, деревляни мали досить високий рівень економіко-культурного розвитку, що підтверджується даними археології. На їхніх землях знаходилося близько сотні (!) малих і великих міст. І перед входженням до складу Київської імперії вони мали досить сильну державу з князівською владою на чолі.

Займалися деревляни усіма традиційними видами господарювання. І робили це не гірше тих же полян, чи уличів. Уміли виготовляти скло, плавили різні види металів (мідь, залізо, бронза, срібло, золото), обробляли дорогоцінне каміння. А наявність у городищах великої кількості речей іноземного походження свідчить про розвиток торгівлі.

Тихі, здавалося б, поліщуки насправді були доволі войовничим плем’ям і тривалий час чинили впертий опір експансії Києва. Це саме вони – деревляни – убили київського князя Ігоря, покаравши його за надмірну жадібність. І лише підступність княгині Ольги, яка обманом знищила усю деревлянську керівну еліту, дала змогу у 946 році приєднати їхні землі до київських володінь.

У басейні річок Десна, Сейм, Сула, Ворскла, у межах сучасної Чернігівської, Полтавської, Сумської, Брянської (сучасна Московія) та Курської (Московія) областей, мешкали сіверяни. Про них у фальшивій “Повісті минулих років” написано, що “сіверяни один звичай мали: жили вони у лісі, як усякий звір, їли усе нечисте, і лихослів’я було у них перед батьками і перед невістками. І весіль не бувало у них, а лише ігрища межи селами. І сходилися вони на ті ігрища, на танці і на усілякі бісівські пісні. І тут викрадали жінок собі, з якою хто домовився. Мали ж вони по дві і по три жінки”. Гарна характеристика, чи не так? Але, знову ж таки, неправдива.

Не могли у дикості проживати племена, які вже у перші століття нової ери мали кілька десятків міст, серед яких такі відомі, як Новгород-Сіверський, Глухів, Путивль, Курськ, Любеч і, звичайно ж, Чернігів, який був столицею сіверян.

Займалися землеробством, тваринництвом, різними ремеслами, полювали, збирали гриби та ягоди, рибалили, пасічникували, успішно торгували – тобто, усе, як і серед інших українських племен тієї епохи. А у кінці 9 століття князь Олег приєднає землі сіверян до Київської імперії.

У перші століття нашої ери українські племена радимичів та в’ятичів, які тоді заселяли простори південно-східної Польщі, вирушили у північно-східному напрямку. Вони перетнули територію нинішньої Білорусі з заходу на схід.

Радимичі рухалися першими, тому, щойно переправившись через Дніпро на його лівий берег, розселилися на землях від місця впадіння річки Сож у Дніпро і аж до його верхів’їв. У цих краях проживало литовське плем’я голіндів. Тому спочатку довелося відтіснити пралитовців на схід, а уже потім зайняти звільнені ними землі.

В’ятичі, які рухалися позаду радимичів, пішли за голіндами і разом з ними осіли на території нинішніх східних районів Смоленської і Калузької областей, між фінським плем’ям меря. Так як місцевої людності було у сотні разів більше, то в’ятичі і голядь (голінди) почали поступово пристосовуватися до нових обставин, частково переймаючи у місцевих жителів їхню мову та культуру. А у кінці 10 століття, за часів князя Володимира, радимичі та в’ятичі увійдуть до складу Київської держави.

Ще одне українське плем’я дреговичів, котрі пізніше склали основу білоруського народу, спочатку жили на Правобережжі Прип’ятського Полісся. Їхнє головне городище – Турів. У 7-8 століттях більшість із них рушили на північ від Прип’яті, заселивши ці землі аж до верхів’я Німана, Березіни та Двіни, і навіть дійшли до нинішньої Прибалтики. Тут вони асимілювали місцеве населення (литовські племена). Частина з них змішалася з тамтешніми жителями і втратила слов’янські ознаки. Саме тому у культурі литовців та українців залишилися певні ознаки спорідненості.

У 6-7 століттях нашої ери із прибалтійських земель (сьогоднішнє польське Помор’я), під тиском різних обставин, човнами на схід Балтійського моря вирушила більшість українських племен словен і кривичів.

Просувалися повільно, по ходу мандрівки заселяючи і обживаючи території, які сподобалися. За якийсь час рушали далі, освоюючи нові землі. Міграція затягнулася на довгі десятиліття. Місцеве населення – угро-фінські племена меря і весь – опору особливо не чинили, оскільки, в силу своєї слабкості, нічого не могли вдіяти. Та й прибульці були налаштовані миролюбиво, добре господарили, засновували торгово-ремісничі поселення і пропонували аборигенам різноманітний корисний господарський крам.

Непоспіхом просуваючись уперед, українські племена через Фінську затоку і Неву запливли у річку Волхів, руслом дісталися до її виходу з Ільменського озера і тут у 8 столітті заснували свої перші ремісничі поселення. Вздовж річки Волхів і її приток, серед місцевого фінського населення, розселилися словени, яких пізніше київські літописці назовуть ільменськими словенами, чи просто – ільменцями. Етнічно близькі до них кривичі осіли по берегах річки Великої та східній частині Псковського озера.

Ось так розселяючись і освоюючи нові землі, праукраїнці прийшли на землі Білорусі і сучасної Московії. Тут вони будували свої городища, які, розростаючись, з часом ставали містами. Заселення вищеназваних територій було звичайною українською експансією на Схід. Так само, як і на Захід – у Європу, та на Південь (Балкани).

Пізніше, у 16 столітті, усі ці міста будуть зруйновані московськими загарбниками. Найбільшого погрому зазнає Новгород і Псков. Ці ранні середньовічні республіки були високорозвиненими і багатими торгово-ремісничими містами, які мали широкі економічні зв’язки не лише з Україною, але й з Європою та країнами Сходу. Міста славилися не лише ремеслом, але й самоуправлінням: уся влада у них належала народним зборам – віче.

Багатства Новгорода та Пскова здавна викликáли заздрість московських царів. Тому вони періодично організовували грабіжницькі походи проти цих міст. Після війни 1510 року, організованої царем Василієм ІІІ, був стертий з лиця землі Псков. А у 1570 році після погрому, влаштованого Іваном IV Грозним, припинив своє існування Новгород. Населення міст було поголовно винищене. А ті не чисельні городяни і жителі довколишніх сіл, які вижили після жахливої різанини, були розселені по далеких і глухих закутках Московії. З часом вони асимілюються і здичавіють, опустившись до рівня місцевої угро-фіно-тюркської людності…

…Це уже пізніше, в епоху Катерини ІІ, замордовані жителі Новгорода, Пскова, Твері, Ладоги і В’ятки стануть для угро-фіно-московитів “братьямі-славянамі”. Уся ця жахлива різанина та печерний бандитизм московська “історична наука” назве “сабіранієм зємєль рускіх”. А ініціаторів розбою – московських правителів із східної гілки Київських князів – гордо величатиме мудрими та далекоглядними державниками!?

Колись сплюндровані українські міста у новітню епоху стануть предметом особливої гордості “великоросів”. І будуть зараховані до їхньої “славної” історії, як початки “російської державності”.

12 views0 comments

Comments


Post: Blog2_Post
bottom of page